Термін «Сталий розвиток» використовувався досить часто протягом 30 років в політичних документах різних рівнів: міжнародних, національних, регіональних, корпоративних. Микола Огановський представив термін «Сталий розвиток» в економічну теорію на початку XX століття, в контексті історичних досліджень в закономірності розвитку сільського господарства та сталого розвитку продуктивних сил. Вони пропонують оригінальну концепцію світового історичного процесу з урахуванням структурно-галузевих, соціально-демографічних, екологічних та політико-інституційних аспектів.

У концепції сталого розвитку продуктивних сил Миколи Огановського структурний баланс між сільським господарством і промисловістю повинен не тільки забезпечити економічне зростання, а й відновлення і розмноження людських вигод від природи. Таким чином, екологічна складова була введена в категорію сталого розвитку продуктивних сил і важливість збереження природних ресурсів, що знаходяться в національному надбанні.

Слід зазначити, що оригінальна концепція М. Огановського, отримана з порівняльного історико-історичного аналізу агротехнологічних умов країн, десятиліттями випередила міжнародні дискусії 1960-х і 1970-их років з питань сталого розвитку, згадка про який знаходиться у Світовій стратегії охорони природи, розробленої в 1980 році Міжнародним союзом з охорони природи та природних ресурсів, Комітету ООН з навколишнього середовища та Всесвітнього фонду дикої природи, в контексті необхідності врахування екологічних чинників в процесах соціально-економічного розвитку.

Метою стратегії охорони природи є сприяння досягненню сталого розвитку через збереження життєвих ресурсів. Стратегія пояснює важливість економії життєво важливих ресурсів для виживання людини та сталого розвитку, пріоритет та головні зв’язані з ними основні вимоги, а також пропонує ефективні способи досягнення поставленої мети.

У 1983, за ініціативою Генерального секретаря ООН і відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 38/161, була створена Міжнародна комісія з питань навколишнього середовища та розвитку  на чолі з прем’єр-міністром Норвегії Гру Гарлем Брундтланд. Завданням комісії було розкрити проблеми, що об’єднують екологічні та соціально-економічні проблеми в різних регіонах світу.

У 1987 р. було видано доповідь «Наше спільне майбутнє», яка запровадила концепцію сталого соціально-економічного розвитку в балансі з навколишнім середовищем (sustainable development). Положення доповіді були взяті за основу Декларації про навколишнє середовище і розвитку, затвердженої на Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 році. Декларація формально проголошувала необхідність забезпечення збалансованого рішення соціально-економічних проблем та проблем підтримання сприятливого середовища, природного та ресурсного потенціалу для задоволення потреби нинішніх і майбутніх поколінь людей.

Оскільки термін “Сталий розвиток” відноситься до еко-соціальних і соціально-економічних систем, стабільність  системи повинна бути зрозуміла як її здатність функціонувати без зміни власної структури, і бути в рівновазі при наявності зовнішніх впливів. Варто нагадати тут, що в макроекономіці, стійкість означає довгостроковий баланс між експлуатацією ресурсів і розвитком людського суспільства, яке досить близько до розуміння характеру проблеми, відображеної в доповіді “Наше спільне майбутнє».

Є зараз багато (більше ста) визначень “Сталого розвитку”, сформульованих як окремими дослідниками та цілими групами. Серед найбільш поширених є:

  • відповідно до світової стратегії збереження природи, “Сталий розвиток” є розвиток, який забезпечує реальне поліпшення якості людей в житті, а в той же час підтримання природного різноманіття землі;
  • у розробці ООН, “Сталий розвиток” є розвиток, який відповідає потребам сьогодення, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь для задоволення власних потреб
  • відповідно до Статуту землі, необхідно застосовувати моделі виробництва, споживання і розмноження, які зберігають регенеративні можливості землі, права людини і добробут громад
  • за даними Ursul, “Сталий розвиток” відноситься до керованого розвитку суспільства, яке не руйнує її природну основу і забезпечує виживання і безперервний розвиток цивілізації.

Багато визначень пояснюється складністю концепції «Сталого розвитку», яка включає екологічні, економічні, соціальні та інші аспекти розвитку суспільства, суттєві відмінності в тяжкості різних проблем і пріоритетів розвитку окремих територій, а також дослідницьких цілей та галузевої належності вчених. Спільність всіх формулювань полягає в тому, щоб націлити на необхідність задоволення найважливіших потреб усіх людей шляхом стабілізації населення, оптимізації виробництва та експлуатації ресурсів, вдосконалення технологій заради збереження природного середовища як умова виживання людства. Очевидно, що “Сталий розвиток” людства (територій, організацій) є не тільки ціллю, а й процесом, в якому зміни узгоджуються як з поточними, так і з майбутніми потребами.

Початок активного пошуку моделі сталого розвитку з твердженням катастрофи, що загрожує всьому людству, за умови, що нинішні тенденції споживання, виробництва і руйнування навколишнього середовища зберігаються, були поставлені на Світовій конференції в Ріо-де-Жанейро (1992), який сформулював загальні принципи рішення глобальної проблеми. Конференція прийняла низку важливих документів: «Декларацію про навколишнє середовище та розвиток», «Заява про принципи глобального консенсусу з управління, збереження та сталого розвитку всіх видів лісів» і «Порядок денний на ХХІ сторіччя». Всім країнам було рекомендовано негайно почати розробку національних програм з переходу до сталого розвитку.

Найбільший саміт ООН з сталого розвитку в Ріо в червні 2012, названий “Ріо+20”, підтвердив прихильність більшості країн по всьому світу до цієї основної тенденції соціального розвитку, незважаючи на різні географічні умови та культурні традиції. На саміті були присутні близько 50 000 людей і понад 100 голів держав і урядів.

Концепція сталого розвитку ґрунтується на збалансованості життєдіяльності людства в навколишньому середовищі, економіці та соціальній сфері.

Економічна складова концепції стійкості розвитку полягає в тому, щоб зупинити експоненціальне економічне зростання, пов’язане зі збільшенням забруднення навколишнього середовища та деградації довкілля, виснаження природних ресурсів, дисбалансу біосфери, зміни клімату і перетворити його в якісний ріст, що враховує параметри «глобальної динамічної рівноваги».

Ця проблема була вперше сформульована у звіті “Обмеженності зростання” Д. Медоуз на основі аналізу математичної моделі світу, побудована спеціально для вивчення п’яти глобальних процесів, виділених його науковою групою: швидка індустріалізація, зростання чисельності населення, збільшення дефіциту продовольства, виснаження невідновлюваних ресурсів, деградація природного середовища. Загальним висновком стала потреба і можливість змінити тенденції зростання і перейти до довгострокової економічної та екологічної стабільності.

Соціальний компонент розвитку стійкості припускає, що людство діє як центральний або головний член екосуспільної системи і людина не є об’єктом, а предметом розвитку. Це означає, що людина повинна брати участь у процесах, які формують сферу свого життя, сприяють прийнятті рішень і виконанню, контролюють їх виконання. Для досягнення сталого розвитку сучасне суспільство повинне створити більш ефективну систему прийняття рішень, зосередженим на збереженні культурного капіталу та його різноманітності у глобальному масштабі, стабільності соціальних систем, зменшення кількості руйнівних міжнародних та міжетнічних конфліктів. Необхідно перейти до консенсусу консолідації відносин і вирішення проблем як в системах “людина-суспільство-цивілізація” і в взаємодії з природним середовищем.

З екологічної точки зору сталий розвиток повинен забезпечувати цілісність біологічних і фізичних природних систем. Увага повинна бути на збереження потенціалу самовідновлення і динамічної адаптації таких систем для зміни, як природні деградації ресурсів, забруднення навколишнього середовища і втрати біорізноманіття зменшити здатність екологічних систем самовідновлення.

Досягнення сталого розвитку є проблемою великої складності, оскільки всі три елементи моделі повинні бути розглянуті в збалансованому вигляді. Важливо мати на увазі, що взаємодія економічних і соціальних елементів створює такі виклики, як строгий (наприклад, розподіл доходів) та адресну допомогу бідним. Взаємодія економічних і екологічних елементів призводить до необхідності оцінки, інтерналізації екологічних витрат та використання економічних коштів для покриття витрат на забруднення навколишнього середовища. Зв’язок між соціальними та екологічними елементами диктує необхідність забезпечення прав майбутніх поколінь на сприятливі природні умови та участі всього населення у її збереженні. Природні ресурси землі є спільною спадщиною всього людства, в тому числі як живі, так і майбутні покоління. Для сталого розвитку, цей постійний резервний фонд повинен бути переданий з покоління в покоління як менш виснажені і забруднені, як це можливо.

За словами засновника та Президента Римського клубу Ауреліо Печчеі, який досліджував глобальні моделі людського розвитку, досягнення з цілей сталого розвитку людства пов’язане з “зовнішніми лімітами” планети, “внутрішніми лімітами” самої людини, культурної спадщини яку він отримав та яку він зобов’язаний передати тим, хто прийшов за ним,  в Еко-середовищі яку він повинен захищати будь-якою ціною, і, нарешті, до складної і комплексної виробничої системи, до Реорганізації якої  настав час почати.

Слід зазначити, що модель “Сталого розвитку”, створена зусиллями світової спільноти, також є моделлю для безпечного розвитку цивілізації, тобто водночас забезпечує економічну ефективність та економічну безпеку, соціальна справедливість та соціальне забезпечення, екологічна безпека та спів еволюційна розробка. Зараз важливо розробити нову парадигму для сталого розвитку цивілізації на землі і відповідно до неї окремих країн, регіонів, міжгалузевих комплексів, галузей, організацій, великих і малих національностей та громад.

Сталий розвиток цивілізації планети має на увазі існування єдиної і визначеної системи цінностей і поглядів, які держави могли б зосередитися на формуванні своїх національних стратегій. Декларація, затверджена на конференції ООН з питань довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992, окреслила 27 принципів сталого розвитку, змістовного компонента нового механізму глобального партнерства, міжнародні угоди, які поважають інтереси всіх і захищають цілісність глобальної екологічної та системи розвитку. Ці принципи заклали основу для світової спільноти та окремих країн для забезпечення сталого розвитку за допомогою правових та інших засобів.

Слід зазначити, що сталий розвиток на міжнародному або національному рівні неможливий без цільової системи дій на місцевому рівні, тому регіони є головними гравцями сталого розвитку, оскільки вони вступають у взаємодія держави, асоціацій, підприємств і громадян, і тим самим перевести великі міжнародні угоди в конкретні заходи на місцевому рівні.

Регіоналізм сталого розвитку об’єктивно обумовлений тим, що соціально-економічні процеси, структура виробництва і спеціалізація мають чітко виражений регіональний характер. Це суттєво вплинуло на територіальні розбіжності в природних і кліматичних умовах, нерівномірність розподілу природних ресурсів, наявна система розселення населення, традиції економічного устрою. Використання природних ресурсів, відновлення та охорони навколишнього середовища у всіх випадках корелює з певним регіоном.

Таким чином, метою сталого розвитку є процес зміни, в якому ефективне використання наявних ресурсів, напрямок інвестування, структурна настройка здійснюється в гармонії, сприяють зростанню поточного та майбутнього потенціалу.

Слід підкреслити важливість забезпечення спільного вектора для розвитку системи, що супроводжується збільшенням можливостей для задоволення потреб сьогодення і майбутніх поколінь, зберігаючи при цьому баланс інтересів і гармонії між усіма елементами соціально-економічної системи.

Для країни в цілому цей перехід можливий лише в контексті сталого розвитку всіх її регіонів, які мають відповідний правовий статус, мають певні повноваження і мають повноваження та врядування. Проблеми в кожному регіоні повинні бути відповідно до урядових цілей і на основі комплексного обліку місцевих характеристик.

Автор тексту – Вадим Дуюнов